Без цвяхів: як на Сумщині збирають пам'ять про зниклих бондарів

Бочечківська громада проводить етнографічну експедицію. Дослідники записують спогади старожилів, оцифровують дерев'яні вироби та шукають майстрів, чиї бочки й діжі служать уже по сто років.


Село Бондарі назвали так тому, що там жили цілі династії майстрів-бондарів. Сусіднє село Бочечки, за однією з версій, теж отримало назву від бондарства. Сьогодні це ремесло на території Бочечківської громади майже зникло. Команда проєкту «Без цвяхів» їздить селами й записує все, що ще можна врятувати.

Проєкт реалізують відділ освіти, культури і туризму, молоді та спорту Бочечківської сільської ради у співпраці із ГО «Охтирський молодіжний центр» і медіа «СОУЛ». Підтримує його Український культурний фонд у межах програми «Культура. Регіони». Назва відсилає до головної риси старих бондарських виробів. адже їх робили без жодного цвяха.

Бондарі: діжі, «пікні» і капуста «як яблуко»

Про життя бондарського села розповіла Анастасія Антонівна Сахно (1924 року народження), чиї спогади записали ще у 2007 році. За її словами, майстри нікуди не виїжджали. Вони працювали вдома й забезпечували посудом увесь край. Робили дубові та липові діжки, бочки, цебри й відра.

Головною святинею хати була «пікня» - діжа, в якій місили тісто й пекли хліб. Про квашену в бондарській бочці капусту Анастасія Антонівна казала, що взимку вона була така смачна, що її порівнювали з яблуком.

Бондарі селилися ближче до лісу. Найкращу деревину заготовляли в урочищі Монашиське, де колись жили монахи. Дошки розпилювали вручну, а готові вироби несли на плечах або везли возом на базар.

У вересні 2026 року під час експедиції Сахнівським округом дослідники поспілкувалися також з Миколою Івановичем Бабичем (1938 року народження). Він розповів про бондарську справу в Бондарях, Сахнах і Савойському та про її занепад.

Бочечки: липові бочки й «Гумор» майстра

Перша письмова згадка про Бочечки датується 1680 роком. Це скарга гетьманських посланців до російського уряду, де згадано жителів Бочок, Козацької Діброви та Грузяної. Перші поселенці були переважно вихідцями з Правобережної України, які тікали від гніту польських поміщиків і козацької старшини.

Про походження назви є дві версії. За першою, село забудовувалося вздовж старовинного шляху Конотоп-Путивль. За другою, яку дослідники вважають переконливішою, назва походить від бондарства. Цю версію підтверджує назва сусідніх Бондарів. Дослідження підготували учасники гуртка «Музеєзнавство» на чолі з Надією Михайлівною Авдієнко.
У господарстві Ганни Артемівни Скоблікової (1936 року народження) знайшли дві рідкісні «липівки». Це бочки, видовбані із суцільного стовбура липи, тому їхні стінки без жодного шва. Дідусь пані Ганни був бондарем. Одна з таких бочок і нині слугує їй для зберігання сушеної кропиви.

Окремий розділ дослідження присвячено Василеві Максимовичу Миколаєнку. За фахом він був філологом, але все життя працював у школі: викладав фізкультуру, був вихователем інтернату й учителем виробничого навчання. Знався він і на пічній справі. Головна його праця - це оздоблення Свято-Миколаївського храму, відкритого у 1997 році. Вівтар, столи, стійки та фігурні балясини для хору він виготовив без жодного цвяха.

На фото Бочечанська церковно-приходська школа

У родині майстра зберігається історія, яку розповідав його дід. У 1930-х роках, коли радянська влада руйнувала стару церкву, дід побачив, що діти граються дерев'яною іконою Святого Миколая. Він викупив її за мідну монету й таємно переховував у родичів. Під псевдонімом Василь Максимець Миколаєнко писав гумористичні вірші для газет «Конотопський край» і «Сільські горизонти». У 2007 році вийшла його збірка «Гумор».

Миколаєнко Василь Максимович

Духанівка: маслобійки та мед у липі

Про земляків розповіла Надія Василівна Козакова, працівниця культури. Її дід Іван Оврамович Савчук (1913 року народження) робив із дерева все: вікна, двері, столи. Найбільше він любив бондарство. З-під його руки виходили дубові бочки й липові маслобійки. Вироби діда досі є в господарстві родини.

Савчук Іван Оврамович із дружиною Марфою

Микола Якович Бучичев народився у 1929 році та успадкував ремесло від батька, а той від діда. Для роботи він обирав лише ідеальні дубові стовбури без сучків. Виготовляв цебрики для товчіння картоплі, діжі для випікання хліба й липові барила для напоїв. Михайло Захарович Радченко народився у 1930 році та працював переважно з липою та сосною. Він знав, що липа найкраще підходить для меду, бо не змінює його смаку й аромату.

Бучичев Микола Якович

Бочку майстри робили сокирою, стругами, долотом, пробійником і натягачем для обручів. Клепки спершу ретельно сушили й підганяли одна до одної, потім натягували обручі й робили дно.

Козацьке: музейна кімната і 100-річна діжа

У музейній кімнаті Козацького будинку культури зберігаються вироби місцевих майстрів. Серед експонатів - кадуби Єгора Сергійовича Сердюкова (1884 року народження) зі Слобідки, діжа Тараса Петровича Євтушенка (1905 року народження) з Долинівки й діжа віком близько ста років. Автор останньої невідомий, але за переказами, він із Бондарів. З Новомутина привезли мініатюрні бочечки для води, яку косарі брали в поле, і для меду.

Євтушенко Тарас Петрович

Свій досвід дослідникам передав майстер Сергій Васильович Головацький. Він розповів, від кого перейняв ремесло і як народжується бочка. Працівники культури Богдан Лебідь та Ніна Гала дослідили історію бондарства й оформили результати в музейній кімнаті Козацького будинку культури.

Хижки: майстер на всі руки

Федір Васильович Ігнатущенко народився 23 січня 1929 року в Хижках. Був токарем, будівельником, кравцем і чоботарем, а ще бондарем. У Ворохті під час армійської служби він працював військовим кравцем. Швейну справу перейняв від матері, а взуття навчився шити й ремонтувати сам. Вдома він допоміг відбудувати оселі половині села.

День майстра починався на луках із косою, тривав за токарним верстатом у колгоспі, а завершувався вдома за столярним верстатом або швейною машинкою. Його діжки, бочки, кадки для соління, ночви й відра були незамінні в побуті односельців. З дружиною Євдокією вони виховали сина Івана й доньку Галину, діждалися трьох онуків і п'ятьох правнуків. Федора Васильовича немає вже понад десять років. Артефакти з його будинку команда проєкту оцифрувала для цифрового архіву спадщини громади.

Що далі

Проєкт продовжує збирати матеріали. Жителів громади просять надсилати фотографії старих бочок, діж і маслобійок та родинні історії про майстрів. Вироби можна також передати до музейних кімнат громади.